Суспільно-економічні та ідейно-культурні перетворення
в Галичині, на Волині та Буковині у другій половині 1940-х років, що
здійснювалися сталінським керівництвом силовими методами, без урахування
національної, релігійної специфіки регіону, масові репресії спонукали до
поширення опозиційних настроїв, зростання акцій непокори серед місцевого
населення. Поступово протидія тотальній «радянизації» західних областей
переросла в затяжний та масштабний збройний конфлікт.
Однак
партійне керівництво вимагало від силових структур не зупинятися на
досягнутому. Найбільша депортація населення із Західної України відбулася в
жовтні 1947 року. Вона увійшла в історію під кодовою назвою операція «Захід»
(«Запад»). Задум провести чергову і наймасштабнішу репресивну акцію належить
заступнику міністра державної безпеки СРСР генерал-лейтенанту С.Огольцову та
міністру державної безпеки УPCP генерал-лейтенанту С.Савченку, які в спільному
листі на ім’я міністра держбезпеки СРСР генерал-полковника В.Абакумова від 24
травня 1947 року просили дозволу від МДБ СРСР продовжити депортаційну практику,
мотивуючи своє прохання таким чином: «Виселення сімей оунівців та бандитів, як
показав досвід, стало вельми ефективним засобом боротьби з оунівським підпіллям
та бандитизмом, значною мірою сприяло розкладанню підпілля та банд, викликало
явку з повинною, ускладнювало оунівським керманичам вербовку нових членів ОУН
та бандитів, штовхало тих, хто з’явився з повинною, на активну боротьбу з
бандами, скорочувало базу пособників, так як місцеве населення, боячись такої
репресії, як виселення сімей, відмовлялось надавати бандитам матеріальну
допомогу». Ініціативу силових структур завдати чергового удару по
«націоналістичному підпіллю» підтримало політбюро ЦК ВКП(б) своїм рішенням від
13 серпня 1947 року (П59/123). На виконання постанови вищого політичного
керівництва країни міністр державної безпеки СРСР В.Абакумов 22 серпня 1947
року видав наказ за № 00430 «Про виселення сімей засуджених, убитих,
перебуваючих на нелегальному становищі, активних націоналістів та бандитів з
території західних областей України». У секретному наказі, зокрема,
зазначалось: «2. Начальнику Головного Управління військ МДБ СРСР
генерал-лейтенанту Бурмаку для проведення операції додатково виділити та
направити у розпорядження Міністра Державної Безпеки УРСР генерал-лейтенанта
Савченко: 24-й мотострілецький полк; 2 батальйони 260 стрілецького полку 5-ї
дивізії; 26-й стрілецький полк 4-ї дивізії; батальйон 284-го стрілецького полку
7-ї дивізії; 2 батальйони 8-го мотострілецького полку; 2 батальйони 13-го
мотострілецького полку та Саратовське училище військ МДБ». Всього в операції
«Захід», що почалася о шостій годині ранку 21 жовтня, було задіяно 15 750 осіб
керівного складу силових відомств та близько з 30 тисяч солдат. Акція
насильного переміщення великої кількості людей розроблялася співробітниками МДБ
за всіма канонами військової операції. Ще 10 вересня 1947 року Рада Міністрів
СРСР ухвалила указ «Про виселення із західних областей УРСР до областей:
Карагандинської, Архангельської, Вологодської, Кемеровської, Кіровської,
Молотовської, Свердловської, Тюменської, Челябінської та Читинської членів
родин «оунівців» і активних бандитів, заарештованих та вбитих у боях». Результати
операції «Захід» було підбито у кінці жовтня 1947 року. Міністр внутрішніх
справ СРСР С.Круглов у листі на ім’я заступника голови Ради міністрів СРСР
Л.Берії доповідав про вилучення протягом доби із західних областей України 26
682 сімей спецпереселенців або 76 192 особи, в тому числі чоловіків – 18 866,
жінок – 35 152, дітей – 22 174. Майно, що належало виселеним, було конфісковано
та передано колгоспам. На всіх депортованих чекали каторжні роботи в копальнях
і колгоспах Сибіру. З них у примусовому порядку було направлено на підприємства
вугільної промисловості 21 380 сімей (60 814 чол.).
Крім того, 5 264 сім’ї (15 202 особи) «активних українських
націоналістів» під конвоєм були направлені в Омську область для роботи на
промислових підприємствах та у сільському господарстві. Зусилля співробітників
МДБ СРСР у проведенні в найкоротші терміни наймасовішої депортаційної акції на
теренах Західної України були належним чином оцінені в Кремлі. Указом Президії
Верховної Ради СРСР від 29 жовтня 1948 року «за успішне виконання спеціального
завдання Уряду» по боротьбі з націоналістичним підпіллям в Західній Україні
були нагороджені керівники та виконавці операції – 1 708 осіб, із них орденом
Червоного Прапора – 49, орденом Вітчизняної війни І ступеня – 193, орденом
Вітчизняної війни II ступеня – 272, орденом Червоної Зірки – 572, медаллю «За
відвагу» – 523, медаллю «За бойові заслуги» – 9 926. За своєю сутністю
депортації 1944-1953 років не відрізнялися від депортацій 1939-1941 років,
окрім тієї особливості, що у 1939-1941 роках виселяли осіб, чия участь в
антирадянському русі була так чи інакше доведена. У 1944-1953 роках виселяли
всіх, хто навіть найменшою мірою міг бути причетний до визвольного руху. Звуження
радянською системою до критичної межі соціальної бази ОУН та УПА шляхом
репресій та депортацій «антирадянського елемента» по суті вирішило долю
повстансько-підпільного руху. Складне становище, у якому опинилось
націоналістичне підпілля на західноукраїнських землях у кінці 1940-х років,
змусило президію Української Головної Визвольної Ради (координатора
національно-визвольного руху в Україні) прийняти рішення про остаточне згортання
діяльності УПА як збройної формації. Широка громадськість дізналася про саму
масову депортацію населення Західної України лише в часи «горбачовської
перебудови».
Немає коментарів:
Дописати коментар