МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ: ЮВІЛЯР, БЛАЖЕННИЙ, ПРАВЕДНИК

Шептицький Андрей – граф, митрополит Галицький, архиєпископ Львівський, єпископ Кам’янець-Подільський, громадський і церковний діяч, меценат, дійсний член НТШ.

Народився 29 липня 1865 р. у с. Прилбичі (Яворівського р-ну Львівської області) у родині графа Івана та графині Софії з родини Фредрів Шептицьких.

Рід Шептицьких – це одна з найдавніших українських боярських родин, грамоту на право земельного володіння якій у 1284 р. надав галицько-волинський князь Лев Данилович. З кінця ХVII і майже все ХVII ст. Шептицькі дали цілу плеяду найвищих церковних ієрархів української греко-католицької та польської римо-католицької Церков. Серед них Варлаам Шептицький, єпископ у Львові. Атанасій і Лев Шептицькі, єпископи львівські, пізніше Києво-Галицькі митрополити. Вони є засновниками-фундаторами архикатедрального собору св. Юра у Львові, де статуї їх прикрашають фасад храму. По жіночій лінії Шептицькі мали родинне коріння з королівським родом Собєських, австрійським цісарським родом Стюартів. Через Фредрів Шептицькі пов’язали свій родовід із королями Італії, Португалії, Сардинії. Мати митрополита Андрея Софія була донькою видатного польського письменника, графа Олександра Фредро. У подружжя Івана та Софії Шептицьких було семеро синів. Двоє (Стефан і Юрій) померли у дитячому віці, Леон розстріляний НКВД у 1939 р., Олександр гине від куль гестапо у 1941 р., Казимир-Климентій помирає на засланні у Володимирі над Клязьмою у 1951 р.. Найстарший Андрей при хрещенні отримав імена Роман, Марія, Олександр. Початкову та середню освіту здобув удома та в гімназії св. Анни у Кракові. Після закінчення гімназії деякий час перебував на військовій службі та через хворобу змушений був її залишити. Навчався на юридичному факультеті Краківського та Вроцлавського університетів. У 1888 р. здобув науковий ступінь д-ра права. У 1887 р. здійснив подорож на Велику Україну та Росію, під час якої познайомився з філософом Володимиром Соловйовим та істориком Володимиром Антоновичем. У 1888 р. вступив до монастиря оо. Василіян у Добромилі. В чернецтві прийняв ім’я Андрей. Згодом студіював філософію та теологію у Кракові. Після закінчення навчання отримав наукові ступені доктора теології та філософії. У 1892 р. отримав священичі свячення у Перемишлі, згодом став магістром новиків (кандидатів до монастиря) у Добромилі (1892–1896 рр.), а з 1896 р. – ігумен монастиря св. Онуфрія у Львові. Деякий час був професором теології у Христинополі (Червоноград, Львівська область). Коротке єпископство у Станіславові (Івано-Франківськ) Андрей Шептицький розпочав із візитацій на Гуцульщині і Буковині. Ніхто з його попередників не писав до гуцулів послання їхнім діалектом.

У 1899 р. імператор Франц-Йосиф І іменував Шептицького А. Станіславівським єпископом, а папа Лев ХІІІ затвердив це рішення (хіротонія відбулася 17 вересня 1899 р.). Після смерті митрополита Юліяна Сас-Куїловського Шептицький А. 17 грудня 1900 р. був номінований Галицьким митрополитом. Інтронізація відбулася 17 січня 1901 р. у соборі св. Юра у Львові.

Митрополит Андрей двічі відвідав Росію та Білорусь (1907 р., 1912 р.). Сприяв розбудові Російської греко-католицької Церкви. У 1917 р. в Петербурзі було проголошено Російський греко-католицький Екзархат, а її екзархом призначено о. Леоніда-Леонтія Фьодорова. Створив апостольський вікаріат для вірних греко-католицької Церкви у Боснії, а в 1908 р. направив туди для місійної діяльності монахів-студитів. У 1907 р. Шептицький А. добився призначення єпископа для США (Сотер Ортинський), а в 1912 р. для українських поселенців у Канаді (Никита Будка). Перебуваючи у Києві, митрополит призначив о. Михайла Цегельського екзархом для католиків візантійського обряду в Україні. У 1910 р. брав участь у євхаристійному конгресі в Монреалі. Шептицький А. був ініціатором унійних Велеградських конгресів (1907–1928 рр.), у Бельгії створив східну гілку ордену бенедиктинців. У 1901 р. заснував монастир Студійського Уставу, ігуменом якого був його рідний брат Казимир-Климентій. У 1913 р. запросив до Галичини чин Редемптористів (ЧНІ), які прийняли східний обряд. Опікувався жіночими згромадженнями: СНДМ, Пресвятої Родини, Студиток, Милосердя, свщм. Йосафата. Скликав Синоди та Собори УГКЦ (1905 р., 1940–1944 рр.). Митрополит не залишав свого народу в часі Першої та Другої світових воєн. Усвідомлючи його міжнародний авторитет та значення праці для УГКЦ, царський російський уряд у вересні 1914 р. ув’язнив та відправив митрополита на заслання до Суздальського Спасо-Євфиміївського монастиря, де він перебував до 1917 р. У міжвоєнний період митрополит продовжував роботу з розбудови УГКЦ. З його ініціативи засновано Львівську греко-католицьку богословську академію (1928 р., ректор о. Йосиф Сліпий), Богословське наукове товариство (1923 р.), Український католицький інститут церковного з’єднання ім. Йосифа-Веніамина Рутського (1939 р.).

Вважаючи справу розбудови освіти й культури засобом національної оборони поневоленого народу, засновує Український Національний Музей (1905 р.), відстоює необхідність утворення українського університету у Львові, підтримує приватні народні школи ім. Б. Грінченка, князя Данила, єдину міську українську школу ім. М. Шашкевича, товариства "Просвіта", "Рідна Школа", Наукове Товариство ім. Шевченка, читальні, школи для ремісничої і гімназійної молоді, організації "Пласт", "Луг", "Сокіл-Батько", "Українська Молодь Христові", сприяє видавництву журналів для молоді "Наш Приятель", "Поступ", "Українське Юнацтво". В його особі знайшли надійного покровителя і мецената молоді художники, музиканти. Дбаючи про фізичне здоров'я свого народу, відкриває Народну Лічницю (1903 р.), Порадню для матерів, дитячі садочки, сиротинці. Помагав розбудовувати економічні установи (Іпотечний банк, товариство взаємного страхування «Дністер», та ін.).

На його думку зважали як тодішні лідери іноземних держав, так і провідники українського руху.

Рішуче обороняв свій народ перед окупантами. Зокрема різко виступив проти штучного голоду 1932–1933 рр. (Пастирське послання «Україна в передсмертних судорогах») та нищення польським урядом православних церков на Великій Україні.

Передбачаючи наростання репресій проти Церкви, митрополит таємно 22 грудня 1939 р. висвятив на єпископа з правом наслідства о. Йосифа Сліпого. У жовтні 1939 р. призначив Екзархів для вірних візантійського обряду, що проживали на території Радянського Союзу: єпископа Николая Чарнецького для Волині та Полісся, о. Климентія Шептицького для Росії та Сибіру та ін.

Як Глава УГКЦ своєю наполегливою діяльністю домагався, щоб український національний рух дотримувався засад християнського патріотизму, а Церква відігравала роль духовного і морального авторитету для українського народу. Метою життя митрополита була єдність Української Церкви та побудова Української Держави, "наділеної християнською душею".

Під час Другої світової війни Шептицький А. ставив питання про об’єднання всіх християн України навколо Київського Патріархату у єдності з Римським престолом, але не знайшов розуміння з боку окремих ієрархів Церкви та української інтелігенції. 30 червня 1941 р. благословляє проголошення відновлення Української Держави. Злочини НКВД у 1939 р. були причиною вітання 5 липня 1941 р. німецької армії. Були на те й особисті причини: 27 вересня 1939 р. у с. Прилбичах працівники НКВД розстріляли його рідного брата Леона з дружиною, сімейний маєток пограбовано, знищено родові документи.

Ніхто з єпископів у цілій Європі не виступав так відкрито й беззастережно проти нацизму та фашизму. Засуджуючи переслідування євреїв, звернувся (грудень 1941 р., лютий 1942 р.) з протестом до Гіммлера проти нищення єврейського населення у Галичині, пише листа до папи Пія ХІІ. За згодою Шептицького значна кількість євреїв переховувалася у монастирях та митрополичій резиденції у Львові. 21 листопада 1942 р. публікує послання «Не убий», в якому містилися заклики до примирення політичних сил українського суспільства, засуджувалися політичні вбивства. Подібні заяви та звернення призводили до частих обшуків у Соборі св. Юра та митрополичих палатах.

Митрополити Андрей Шептицький помер через три місяці після зайняття радянськими військами Львова (27 липня 1944 р.) 1 листопада 1944 р.

Видатний богослов, знавець як східного богослов’я і традицій, так і західного, аскет, Учитель Церкви, проповідник духовного життя, ще за життя визнаний українським народом "рідним Мойсеєм". Беатифікаційний процес розпочато 28 січня 1955 року р.